Актор та ведучий програми «Загублений світ» на каналі 2+2 Геннадій Попенко з перших днів війни опинився мало не в епіцентрі російської навали. 24 лютого він разом з дружиною та доньками поїхав до батьків в Іванків, навіть не здогадуючись, що більше місяця селище перебуватиме в окупації.
Про розмову з російським снайпером, реакцію дітей на війну та найстрашніший день за місяць окупації Геннадій Попенко розповів в інтерв’ю для Clutch.
Геннадію, чи думали ви, що росія таки розпочне повномасштабну війну?
– Та країна завжди воювала з Україною. Як у ХII столітті 11 князів зі сходу спалили Київ, так і не було миру між нами ніколи. Та все ж я до останнього не вірив у те, що повномасштабне вторгнення може справді відбутися. 21 століття – час гібридних війн, економічних підстав, багатоходових комбінацій, але аж ніяк не тупої агресивної навали. Зрештою, москалі ще раз довели, що вони інші. Не з цього світу.
Замість дорогих подарунків: що попросила Каменських на свій День народження-тільки одне бажання
Тож, ми навіть не збирали «тривожної валізи». Думали, що рух москальського війська – це ходи їхньої гри. Але вони виявилися дійсно психічно хворі.
Іванків майже відразу опинився в окупації. Які були ваші перші думки? Чи ви розуміли, що селище буде оточене не один тиждень?
– Тоді ми нічого не знали. І це направду страшно – нічого не знати. Ти не знаєш, коли закінчиться окупація і чи закінчиться взагалі. Чи буде гуманітарний коридор.
Коли сусід просить картоплі, бо їм нема чого їсти, то давати мішок чи пару кіло? А якщо не вистачить твоїй родині?! А коли Свята, якій лише 2 роки, починає плакати, бо ти говориш, що закінчилося її улюблене печиво, то думки лише про те, що ти будеш їй говорити, коли і це печиво закінчиться. Вмовляти їсти макарони? А вони теж можуть закінчитися…
Ти не знаєш, чи прийде в твою оселю відділ фсб, чи зальотні мародери-строковики, чи збоченці, від яких треба ховати дівчат, чи незрозумілі підрозділи, що забирали лише чоловіків без татуювань та шрамів.
Не знаєш, чи смикнеться у пілота гелікоптера палець на гашетці. А гелікоптери, як і літаки, пролітали над будинком настільки низько, що тих пілотів можна було роздивитися.
Підтримувало те, що працювало радіо. Ми слухали, як працює ЗСУ, молилися за хлопців.
Чи доводилося контактувати з російськими солдатами?
– Була якось розмова з москальським снайпером. До хлібзаводу москалі пару разів привозили «гуманітарну допомогу». Товари викидали на землю місцеві, а там вже хто що візьме. Добре, що більшість не рухалася із хлібної черги в напрямку цього побоїща.
Одного разу вирішив підійти та дізнатися, чи можна виїхати до Києва з родиною (була коротка відповідь «Ні»). А ще, що в голові у окупантів (на це питання краще відповідає куля зі зміщеним центром тяжіння). Один з москалів, що озброєний снайперською гвинтівкою, розглядає в оптичний приціл якісь далекі цілі.
Підходжу до нього, розмову починаю з «Когда домой?» Не з агресивного «Що тут забув?», бо зброя не в моїх руках. Снайперська гвинтівка зблизька виявляється просто модифікацією АК з ледь трохи довшим стволом й оптикою класу похідної лУпи моєї бабусі. Точність до 100 метрів. Можливо.
"Не витримала": MamaRika з 9-місячним сином, нарешті, повернулася до чоловіка (перші фото)
Снайпер паша звідкісь біля рязані. В голові каша з лозунгів. Засмучений, що 2014-го року його не взяли на війну на сході України через малолітство. Але тепер йому вже 20 з гаком і він нарешті може «помститися нацистам за дітей Донбасу».
Намагаюся не надто швидко розмішувати кашу в його голові. На всі факти звірств москалів говорить, що це наші роблять. Дивується, чому ЗСУ знищують їх бензовози та авто, а не лише танки. Ніби: «А іх то за что, звері?!»
Перейшли на мовне питання. До речі, спілкування відбувалося російською. Тож, говорю, що проблем із мовою в Україні немає. Та взагалі до приходу москалів проблем не було. Паша нарешті знаходить особистий приклад утиску москальської мови в Україні: «А вот в Катюжанке женщіна жаловалась, что ей делалі замечанія в магазіне». Виявилося, що це якась продавчиня. Розповідаю про закон щодо надання послуг державною мовою. Додаю приклад свого перебування на Байкалі, де є багато китайських кафе. І російської мови там ніхто не знає. Меню китайською, замовлення приймається методом тика в картинку. Без можливості додати соусу чи видалення зі страви грибів. Узгоджуємо, що це ненормально. Паша прокидається, не хоче здавати свої позиції. Розповідає про бурята з їх взводу, який не знає москальської, але вони його за це поважають – він ніби тримає традиції. «Но кагда ему нада, то всьо он понімаєт», резюмує. Звісно, як може служити в москальській армії людина, що не знає москальської. Пропоную паші уявити, як його бурят стоїть, наприклад, в тулі за стійкою в магазині. Бурят продає, наприклад, пряники. Чи гвинтівки. І розповідає бурятською, що гвинтівка не автоматична, а покупець-москаль намагається довідатися, де тут можна купити пряники. Узгоджуємо, що це ненормально.
"У Поліни інший чоловік": Дмитро Ступка назвав головну причину розлучення з дружиною
Запитую, чи знає кількість українських шкіл, культцентрів, бібліотек на росії. Мовчить. Інформую: «0». Розповідаю про їхні відповідники на території України. Заводить платівку про дітей Донбасу й криваві бомбардування житлових кварталів. Пропоную порівняти фото Донецька, що «бомбордується» 8 років і фото Маріуполя, що під обстрілами лише місяць. З'їжджає на «політікі поссорілісь» і «мне вабще екзамени сдавать нада». Нема про що говорити. Якась казка «Каша і паша».
Пішов знову в чергу по хлібину.
Чи намагалися місцеві жителі евакуюватися самостійно?
– Так. Кажуть, що була колона на білорусь. Але від тих днів ніяких новин немає. Були люди, що поїхали в бік Малина, щоб потім виїхати на Київ. 20 з чимось осіб потрапили в лікарню, кілька на цвинтар. Москалі накрили колону градами. Були і поодинокі спроби з різними результатами. Від зрешечених машин до проїзду через кілька блокпостів та колон до території, що контролювалася нашими.
Звісно, з такими прикладами я не міг просто сісти в авто та везти родину до Києва. Це надто великий ризик. Але щодня інша шалька терезів все важчала. Все важче було перебувати у тому підвішеному стані. Їхати небезпечно, лишатися небезпечно – що робити, де більша небезпека?
Як часто чули вибухи?
– Можна сказати постійно. Перші дні це були і прильоти, і вильоти. Тож, ті дні були найнебезпечнішими. Доводилося годинами бути в погребі під землею. А коли влучили у музей, де зберігалися роботи Приймаченко, то ошмаття летіло в наше подвір'я. Добре, що саме в цей час ми були в укритті. Згодом звуки вибухів залишилися, але це були лише вильоти. Тож психологічно вони тиснули на людей, але прямої небезпеки не несли. Наші по Іванкову не працювали артилерією, а отже прильотів під час окупації майже не було. Хіба, коли москалі самі починали обстрілювати селище.
Вашій старшій донці Богдані 10 років, молодшій Святі – лише 2. Чим відволікали дітей, коли доводилося ховатися у погребі?
– Для молодшої – планшет з мультиками, який заряджали в машині. Старша інколи приєднувалася до переглядів, але частіше спала. Увесь час вона відчувала сильне емоційне напруження. У свої 10 років вона вже все розуміє. Її страх був дуже потужним. Лише під землею, в умовній безпеці, могла дозволити собі розслабитися.
Який день за цей місяць був найстрашнішим?
– Кожен. Кожен страшний день тебе фізично нудило. Від відчуття невідомості, від розпачу, від думок «що буде, якщо…». Це неможливо передати. В ті дні можна було легко впасти в депресію, апатію. Але знання, що від тебе залежить не лише одне твоє життя, не давало розпускати нюні.
Нагадаємо, раніше Геннадій Попенко розповів про ризик на знімальному майданчику.
Дивись відео з Геннадієм Попенко:
Більше цікавих матеріалів можна прочитати на clutch.ua.
Підписуйтесь на наш youtube-канал Клатч Онлайн і Клатч Старс.