Днями відбулася прем’єра документального фільму «Що далі?», у якому задокументовані реальні історії людей, які під час російських обстрілів жили у харківському метро. Спеціально для Clutch режисерка та продюсерка проєкту Дар’я Дрюченко відповіла на запитання про ідею створення фільму та непростий процес зйомок.
“Війна усіх нас застала зненацька! – переконана Дар’я. – До воєнної агресії, бомбардувань, пострілів неможливо підготуватися, неможливо їх зрозуміти. На початку війни я опинилася у Відні й була на останньому місяці вагітності. Відразу після народження сина почала розмірковувати, яким чином можу допомогти рідній країні. Це було важко, адже фізично я була за кордоном. Спілкуючись з європейцями, бачила, що не всі розуміють, що відбувається в Україні, або живуть в інформаційній бульбашці».
Тому продюсерка та режисерка вирішила зняти кіно, яке чітко покаже що відбувається насправді в країні під час повномасштабного вторгнення агресора.
Коли почалося повномасштабне вторгнення РФ, ви вагітною поїхали закордон, де у Відні народили сина. Чи вважаєте ви доленосним рішенням, коли створювали проект «Що далі?» в Австрії?
Думаю, що так. Я вірю, що це доля та переконана, що в нашому житті нічого просто так не трапляється. Тим більше, що жодних планів їхати до Відня та там народжувати у мене точно не було.
Окрім того, я дуже щаслива, що мені вдалося знайти партнерів по створенню фільму компанія Sabotage Films та її головного продюсера Гернота Шаффлера, котрі повірили у проект документального фільму та підтримали його. Співчувати може дуже багато людей, але зробити конкретні дії та надати підтримку спроможні одиниці, тому я дуже вдячна австрійський стороні.
Гернот Шаффлер – людина, котра не тільки повірила у проєкт, він дуже хотів допомогти саме українцям. Австрійська компанія взяла на себе абсолютно витрати на виробництво кіно. Наша, українська сторона, знімала та монтувала фільм. Постпродакшн: кольорокорекція, звук, музика, титри - це теж робили австрійці. Наразі Sabotage Films займається активним просуванням фільму “Що далі?” - відправляє кіно на різні світові кінофестивалі.
Фільм вже подивились глядачі в Україні, на Київському кінофестивалі «Молодість». А ще ми плануємо зробити великий показ картини у Відні для австрійців. Бо, у першу чергу, це кіно знімалось для європейців, які не знають, який жах коїться в Україні. «Моїм головним завданням було розказати європейцям про жахи війни, про неготовність людей до неї, про нашу єдність та про те, що переживають українці під час російського вторгнення. Більшість європейців і досі не усвідомлюють, які страшні речі відбуваються в Україні.
За яких умов вам доводилося працювати над стрічкою, коли на руках було немовля?
Це було моє найбільше випробування у житті – як жінки, молодої мами та паралельно з цим – продюсера та кріейтера. Сину було 2 тижні, коли приступила до роботи над фільмом. Я не зверталася за допомогою до няні чи до дитячого садочку, все робила сама. Але у мене було таке величезне бажання зробити це кіно та розповісти нашу українську історію усьому світові, що сили просто приходили.
Мене переповнювали хвилювання не тільки за новий проект, але й звісно за власну долю та долю сина, адже через війну ми вимушено перебували закордоном, у чужій для нас країні.
Над фільмом я почала працювати як режисер в ті моменти, коли дитина засинала. Моя залученість була дуже великою, адже я відповідала і за процес зйомок у Харкові, і за перемовини з австрійськими партнерами, і за цілісність сюжетної лінії фільму, за життя та беспеку команди та ще за багато іншого.
Пригадайте, що ви відчували по завершенню останніх знімальних днів документального фільму?
В документальному кіно відсутнє поняття останнього дня зйомок та завершення процесу знімання. У кожного з персонажів фільму життя триває, як і у всіх нас. Ми часто дознімали щось, хоча думали, що вже зняли картину та приступили до монтажу. Адже хотілося показати життя більш повно, емоційно та широко, тому замість крапки постійно виходила кома.
Мене іноді запитують, чи правильно знімати кіно під час війни, яка ще не закінчилась? Вважаю - це необхідно робити. Люди хочуть бачити історії з хепі-ендом, і я вірю, що у моїй стрічці теж присутнє світло зі щасливого майбутнього.
Яка історія вам стала найближчою?
Найбільше мене вразила історія молодого лікаря. На початку зйомок Сергій був 21-річним студентом і обслуговував півтори тисячі людей у метро. Що цікаво, він планував стати кардіохірургом, але наразі став акушером-гінекологом. За свою роботу Сергій отримав не лише відзнаку президента, а ще й пройшов курси підвищення кваліфікації у Кембриджі.
На вашу думку, яка буде реакція іноземців на таке кіно? Вони розуміють, що це не вигадана історія, а страшна правда?
Так, дійсно це правдива історія про російську агресію та її наслідки для звичайних громадян з міста Харків. Це історії трьох сімей - вагітної Тетяни та її чоловіка Олега, вчительки Ольги та медика Сергія, які змушені майже три місяці перебувати у харківському метро рятуючись від російських обстрілів. Але насправді - це кіно про кожного українця, до котрого в дім прийшла жорстока війна.
Наші австрійські партнери бачили всі стадії монтажу та всі відео, що ми відзняли для картини – побут людей під час щоденних обстрілів, їх розмови та страхи. Вони нам надзвичайно співчувають та підтримують. Їх вразила сила українського характеру, стійність та згуртованість, бажання надавати підтримку один одному. Іноземці не вірять що сучасна людина може вижити в метро три довгі місяці. Також вони розуміють, що сьогодні в Україні твориться історія, що вплине на майбутнє всієї Європи – і наш фільм частина цієї історії.
Якщо порівнювати фільм «Довга доба» Алана Бадоєва і проєкт «Що далі», в чому вони схожі і водночас відрізняються один від одного?
Якщо порівнювати дві картини, то можна сказати, що це кардинально різний підхід до кіно та бачення історії. Алан Бадоєв вибрав цікавий формат – зняти кіно повністю на мобільний телефон, і це мені здається цікавим та новаторським. Ми ж застосували класичний підхід – зйомки кіно-камерами, задум та режисерський підхід. Також важливим є той факт, що в нашому фільмі відсутні кадри війни, пострілів та вибухів.
У будь-якому разі обидві картини заслуговують на увагу.